З'ясовуються деякі нові тенденції розвитку української історіографії доби незалежності стосовно дослідження зарубіжної історії. Розглядається діяльність провідних вітчизняних істориків, наукових осередків та історичних шкіл, аналізуються основні напрями і тематика студій, найважливіші праці зі всесвітньої історії з погляду україноцентризму. Виокремлено прогалини, сформульовано актуальні завдання для подальшого вивчення зарубіжного світу. Однією з традицій української історіографії є те, що вона з доби княжих та козацьких літописів, із часів В. Антоновича, М. Грушевського, М. Драгоманова, І. Франка, А. Кримського та ін. ніколи не замикалася в колі суто своїх етнічних проблем, її завжди цікавили і цікавлять інші народи, і не тільки сусідні. Згадаймо, принаймні, одного з фундаторів української національної історіографії, видатного історика і державного діяча Михайла Грушевського. Паралельно зі створенням багатотомної "Історії України-Руси" він підготував і в 1919 р. оприлюднив "Всесвітню історію в короткому викладі" у 2-х томах, зазначивши, що "Всесвітня історія [...] все більше хоче бути історією всього людства, а не тільки деяких вибраних народів"1. Закликаючи до осмислення цілісності українського історичного процесу, включаючи культурний, політичний, релігійний, економічний, соціальний та освітній розвиток, учений наголошував, що його можна осягнути лише в контексті світового історичного процесу2. Із відновленням державної незалежності України почався принципово новий етап у розвитку української історіографії, однією з примітних особливостей якого став підвищений, порівняно з радянським періодом, інтерес дослідників до історії зарубіжних країн. За минуле 20-річчя опубліковано великий масив якісно нових узагальнюючих і монографічних праць, наукових статей, навчальних посібників. За нашими підрахунками, захищено близько 70 докторських і понад 400 кандидатських дисертацій за спеціальністю "Всесвітня історія". Відтак назріла необхідність історіографічног ... Читать далее