Я вдячний колегам-фольклористам за відгук на мою статтю шестирічної давнини. Він сам по собі демонструє актуальність порушених тоді питань, тим більше що й колеги прямо висловилися про це. Інша річ, що основний зміст відповіді не тішить. Справа не в тому, що колеги експресивно таврують "грубі помилки", "кавалерійську атаку", "аматорство", "радянськість" (чи пострадянськість?), а головне - реконструювання історичних фактів на підставі фольклору. У дискусії не гріх дозволяти собі емоційність. Мені й самому хочеться вказати на смішний дотеп на мою адресу, мовляв, писати історію на підставі фольклору - все одно, що писати історію Франції за романами Александра Дюма. Смішний тут, власне, не сам дотеп, бо він досить заяложений (я його чув ще студентом на лекціях із джерелознавства), а те, що колега, будучи фольклористом, у гніві прирівняв фольклор до історичних романів. Це все-таки завелика жертва на оборону отієї фольклористики. Я вже не кажу про подив, що колега тамував отакі сильні емоції впродовж кількох років. Гірше з аргументацією, без якої місія оборони істини зводиться до перебранки, від якої нудить непричетних. Для наукової рецензії трьома обов'язковими складовими є оцінка поставленої проблеми, аргументації на її користь (даних, методики) та одержаних у рецензованій праці висновків. У відгуку колег жодна з цих складових не відзначається змістовністю. Навіть згадане вище визнання того, що відповідь українців на "турецьку неволю" є цікавою та малодослідженою темою, нічим не обґрунтоване. Ба більше, рецензенти геть проігнорували відправний пункт, що спонукав мене до постановки оцієї проблеми. Це було заперечення поширеної думки, нібито відповіддю українського народу на "турецьку неволю" стало утворення козацтва. Натомість ця теорія в рецензії видається за неспростовну істину, і їй присвячено цілу сторінку. Питається, як можна схвалювати висновок, але відкидати його докази? Опонуванню методики, що запропоновано у моїй статті, теж бракує системності, і во ... Читать далее